Logo


Hit Counter
Ralph Lauren Sportcoats


 
Free counters!


RedTram – новостная поисковая система

Земля стихов
«Калинове гроно»: Людмила Овдиенко
Наталья Голованова, Киев

Все здається мені, що десь є горизонт,
До якого плечем торкнуся…

Эти строки – из первого поэтического сборника Людмилы Овдиенко «Весняна повінь», вышедшего в печати в 1977 г.

Последняя книга, оформленная её супругом, известным фотохудожником Константином Бобрищевым, называется «Прогуркотів мій поїзд, пролетів...». В книгу вошли почти 300 её стихотворений — новых и тех, которые уже были опубликованы раньше. Значительное место в издании занимают свыше 100 письменных отзывов поклонников поэзии Людмилы Овдиенко из разных уголков Украины. В их числе — писатели Павло Загребельный и Федор Моргун, поэты Платон Воронько, Борис Олийнык, Михаил Шевченко и Иван Драч, первый космонавт независимой Украины Леонид Каденюк, известные актеры, учителя, композиторы, певцы, ученые, журналисты, работники заводов, сельчане.


Згоріло літо, як листок, дотла,
стоїть мій човен, прип’ятий до грудня,
і берега засніжене погруддя
над пам’яттю колишнього тепла...


Людмила Овдиенко – ещё одно имя, ещё одна звезда, которой я «должна»... Сколько поэтических видеозарисовок сделано на ее божественные стихи, как безутешно плачет все эти три года по ночам моя подруга – Её подруга, Её землячка – украинская журналистка Алла Небувайло. Её имя, Её строки постоянно на устах и в памяти известной украинской поэтессы, тоже полтавчанки Нины Супруненко... Мы сделаем страницу ее творчества, какие-то публикации...

Родом из Сумщины, Людмила Овдиенко ещё школьницей дебютировала со стихами в лохвицкой (Полтавская область) районной газете «Зоря», печаталась в областных газетах Полтавы, Чернигова, позднее – в альманахах «Вітрила» (Киев: Молодь, 1968), «Поезія-70» (Киев: Радянський письменник), «Поезія-88» (Киев: Радянський письменник), «Ворскла» (Харьков, 1977), «У Ворскли і Янтри одні береги» (Харьков, 1981), «Біла альтанка» (Полтава, 1996, 2007), «На левадах шовкових» (Киев, 2007), в антологии любовной лирики XVII‑XX вв. «Слобожанська муза» (Харьков, 2000), антологии украинской поэзии XVIII‑XX вв. «Ветер с Украины» (на русском языке, Харьков, 2004), поэтическом сборнике полтавских литераторов XX в. «Калинове гроно» (Полтава; Кременчуг, 2004), сборнике гражданской лирики конца XVII — начала ХХІ вв. «Слобожанська яса» (Харьков, 2006), международном литературно-публицистическом журнале украинских писателей «Соборність» (Израиль, 2012). Часть стихов Людмилы Овдиенко переведены на русский язык и печатались в журналах «Смена» (Москва, 1970), «Литературная учёба» (Москва, 1974), «Юность» (Москва, 1982), коллективном сборнике «День поэзии» (Куйбышев, 1988) и др. В 1980 году Людмила Овдиенко окончила Полтавский государственный педагогический институт (ныне национальный педагогический университет). Работала литработником, заведующим отделом, ответственным секретарем, заместителем редактора лохвицкой и чернухинской (Полтавская область), талалаевской (Черниговская область) районных газет. С 1969 работала в кобеляцкой районной газете «Колос», с 1991 года – редактором этой газеты.

Итак, Людмила Овдиенко (1 мая 1948 – 14 августа 2015), автор многих поэтических сборников («Весняна повінь» (Киев, 1977), «Довіра» (Харьков, 1985), «Зліва, де серце» (Полтава, 1991), «Не прощаюся…» (Кобеляки, 1997), «Не вистачає тиші для молитви» (Миргород, 2004), «Вибір» (Кобеляки, 2005), книг прозы «Дорога до себе» (Миргород, 2005), документальной повести «Ми більше не вороги» (Полтава, 2009), книги поэзии и прозы «Життя вже майже зрозуміле...» (2013)), член Национального союза писателей Украины, член Национального союза журналистов Украины, член Международной ассоциации писателей и публицистов, лауреат областной литературной премии им. Петра Артеменко (1980), Всеукраинской премии им. Александра Олеся (2004), областной премии им. Григория Яценко (2014) и Полтавской областной премии им. Ивана Котляревского за поэтическое творчество (2015, посмертно).

***

Торкнусь востаннє до щоки щокою,
Легенько подихом пригладиш коси.
Ти пам’ятай, що я була такою
Легкою, наче гілка абрикоси.

У спогадах твоїх, як у дзеркалах,
Ще відіб’ються, хочеш чи не хочеш,
І сукні малахітової спалах,
І в колір їй травнево-світлі очі.

Не дотягнуся з відстані розлуки,
Іду старіти за кордони літа.
Але ж були, були у мене руки,
Які уміли ласкою зігріти.

Торкнись востаннє до щоки щокою,
Очима дорікни: навіщо плачеш?
Прошу, запам’ятай мене такою,
Якою вже ніколи не побачиш.

***

Як стане осінь до зими лицем
І я зітхну: яке коротке літо,
В моїх долонях пташеня зігріте
Зіщулиться малесеньким тільцем.
Скажу йому розважливо: лети!
А випущу, і защемить у грудях
Сіренька пташечка на фоні грудня
У небі прохолодному тремтить.
І хоч завжди здавалося мені,
Що входити у зиму не боюся,
Розгублено сьогодні зупинюся
Перед снігами непочатих днів.
Зійди, надіє, як не раз було
Та втіш мене,
Щоб світло і без страху...
Любов моя як відігріта птаха
Повірила у світло і крило.

***

Всього занадто в нашому житті:
Банкетів, катастроф, за славою гонитви.
Не вистачає тиші для молитви.
Кого, крім себе, нам винити в тім?
Всього занадто в нашому житті.
Я прожила, здається, 300 літ.
Була людиною, твариною, змією.
А птахою? Либонь, також і нею, -
Ще й зараз в снах триває мій політ.
Я прожила, здається, 300 літ.
Що мало статись - сталося колись.
Чому ж якщо це так, сльозу зневіри стерши
Ще сподіваюся, що з'явиться хтось перший,
Хто б помовчав зі мною й помоливсь.

***

Друг забуде добра урок,
Чим ти жертвував - теж забуде.
А ось ворог довіку буде
Пам’ятати твій хибний крок.
Лік проступкам росте й росте.
Не проститься ніщо.
Недремно злий твій геній нотує ревно,
Що й коли ти зробив не те.
На якомусь із рубежів
Ти рвонешся до друга: "Друже!"
Він же кине тобі байдуже:
"Ми з тобою, вважай, чужі".
Тільки недруга вірна тінь
Не покине тебе знічев’я,
Не відступиться, не зречеться -
Міцно зв’язані ви в житті.

***


Війна висмоктує з нас кров,
Уже й уріжешся - не капне.
Щодня статично і неквапно
Нам кажуть, хто кого зборов.
І ми звикаєм, ми звикаєм,
Що кожен третій - Каїн, Каїн!
Що ти прийшов, вчорашній брате,
У мене брати?
Квіт не купається в росі,
Дінець грайливо не іскриться.
Війна, розлючена тигриця,
Вичавлює з природи сік.
А світ - звикає, світ - німіє...
О, ти, підступна анеміє,
Не погуби в цей смутний час!
Та знову тужно рвуться струни,
Пливуть небесним шляхом труни,
І в них - найкращі з нас.

***

Життя вже майже зрозуміле:
Чого хотіла — не зуміла,
За чим гонилась — просто сміх.
Іду направо — гинуть коні,

Наліво — ледве ноги кволі
Встигаю винести з доріг.
Вліпила казка просто в око,
І ти, мій голубе, — нівроку,

Іван-Царевич. Залюбки
Не помічаю ту дрібницю,
Що зманюють тебе Жар-птиці
Та сірі братики-Вовки.

Прощаю навіть ту образу,
Що не украв мене ні разу,
У темні хащі не завіз,
Де визріває іскрометна

Вода жива, а може, мертва,
Настояна на чарах сліз.
Життя вже майже зрозуміле:
Була б у ньому смуга біла,

А чорна знайдеться й сама.
Краплинка щастя хоч на денці,
А решта потім докладеться,
Як до моїх твої слова.

Ходить щастя

В когось є воно з колиски,
Хтось його до смерті жде.
Щастя ходить без прописки
Сиротою між людей.

То в одного приживеться,
То до іншого втече.
Хто за щастям поженеться —
Тільки серце обпече.

Невловиме, незбагненне,
То небесне, то земне,
Набивалося до мене
У супутники. Але...

Ледве рушили в дорогу
(А була така пітьма!),
Підвернуло щастя ногу
І сказало: йди сама,

Бо однак нам вікувати
Заздрісники не дадуть,
Та й нашо ризикувати,
Раз важка у тебе путь.

Чи воно сьогодні близько,
Чи далеко? Казна-де.
Знаю тільки: без прописки,
Сиротою між людей.

Вибір

Щасливий чужою не мучиться мукою,
Щасливий зациклений сам на собі.
Коли мою душу терзатиме біль,
Я в двері щасливого не постукаю.

Голодного в гості не кличуть до ситого,
Багатство боїться сирітських очей.
Як голод мене до кісток пропече,
Я хліба в багатого не проситиму.

Безглуздо на милість «святош» сподіватися,
Бач, точать в плітках язики, мов ножі.
Ніколи, ніколи, ніколи ханжі
Не буду в провинах своїх сповідатися.

Прийду до поета, худого і грішного,
В якого набутку — борги та напасть.
Він мовчки сорочку останню віддасть,
Не знайде вина — буде почтувать віршами.

***

Спаде жара, і берег обезлюдніє,
Я повернуся, слід твій відшукаю.
Це епілог до щастя чи прелюдія?
Це час надій чи болісних розкаянь?

Ще ти зі мною.
Відчайдушно-весело
Рвонусь настріч.
Але яка це мука
Побачить у зіницях твоїх звеснених
Лице своє в передчутті розлуки.

Ще ти — любов.
Ще день мій сонцем сповнений,
Ще ніч моя безсонням не оплачена,
А вже виходять у дорогу спомини,
Слідів шукають на піску гарячому.

***

Є речі, за якими не журюсь:
Машина, дача, кришталі в серванті
Для мене нічогісінько не варті,
Не мала їх і далі обійдусь.

Є речі, без яких я пропаду:
Твоя любов, поезія, робота
І мамине на ширину долоні фото,
З яким щоденний діалог веду.

Є речі, за які — хоч і на дзот:
Вітчизна, правда, вірність ідеалам
І віра, котра б дух мій підіймала
До тільки їй відміряних висот.

***

Йду в біду, відчайдушно, немов на дзот.
Йду в біду й на біду молюся.
Все здається мені, що десь є горизонт,
До якого плечем торкнуся.

Хтось лякає: доріг непочатий край.
Хтось розраджує: сили мало.
Та хоч ти мого серця не край,
Коли мариш вночі штурвалом.

Коли з неба осіннього твій літак
Виглядаю крізь сіру сутінь, —
Розумію, усе на землі — не так,
Все без тебе не має суті.

І тоді відчайдушно, немов на дзот,
Йду в біду й на біду молюся,
Бо здається мені, що і ти — горизонт,
До якого не дотягнуся.
Количество обращений к статье - 945
Вернуться на главную    Распечатать
Комментарии (4)
Гость | 20.02.2019 08:08
Шановна Наталя! СпасибI за пояснення.
Н. Голованова | 20.02.2019 01:15
Почему так назван сборник стихов современных полтавских поэтов (2004), сказать не могу, я не издатель. А вот что несёт собой образ калиновой грозди - это Вы, конечно, знаете. Вот хотя бы основное о калине как символе (текст взят из Сети): "Колись у сиву давнину вона пов'язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому й отримала калина таке ім'я від старослов'янського назви Сонця - Коло. А оскільки ягоди калини червоного кольору, то й стали вони символом крові та безсмертного рода. Калина - дерево українського роду".
Гость | 19.02.2019 19:43
Уважаемая Наталья Голованова! Если у Вас найдётся время, объясните, пожалуйста, почему сборник стихов называется «Калинове гроно».
Д. Якиревич | 17.02.2019 08:53
Хорошее дело начала, кажется, редакция «МЗ». Не хочется говорить банальное: «Спасибо Школьнику за...» или «Спасибо Наталье Головановой за...». Не хочется выставлять и банальные оценки поэтессе («поэту», как требуют многие). Но знакомство с Людмилой Овдиенко оставит приятный след в душе тех, кто владеет мовой. В целом мы имеем положительную тенденцию в отношениях двух народов.

Добавьте Ваш комментарий *:

Ваше имя: 
Текст Вашего комментария:
Введите код проверки
от спама
 
Загрузить другую картинку





© 2005-2019, NewsWe.com
Все права защищены. Полное или частичное копирование материалов запрещено,
при согласованном использовании материалов сайта необходима ссылка на NewsWe.com